Основною умовою успішності будь-якого навчального процесу є бажання вчитися - мотивація . На жаль у багатьох дітей необхідний стимул добре навчатися у школі або вдома відсутній, і вони потрапляють у смугу невдач, виникають сумніви, що вони зможуть самостійно долати її. Отут вже ніяк не обійтися без допомоги батьків та педагогів.

Мотивація до навчання з’являється в дитини тоді, коли вона починає очікувати від оточуючих тієї чи іншої реакції на свої певні вчинки. Дворічний малюк, наприклад, може вже цілком усвідомлено розраховувати, що йому вдасться спорудити вежу із шести кубиків. Звичайно з початку він невпевнений у своїх можливостях, але коли вдасться виконати поставлене завдання, то буде найвищою мірою задоволений собою і наступного разу спробує щастя вже із сімома кубиками. А якщо раптом досвід виявиться невдалим, його оцінка власних можливостей трохи знизиться залежно від того, як він відреагує на цю конкретну невдачу. Саме на цьому шляху проб і помилок дитина вчиться оцінювати свої можливості. Щоб допомогти дитині цілком розкрити свій потенціал батьки та педагоги мають бути в першу чергу доброзичливими. Намагайтеся зробити так, щоб із кожними новим досвідом вона трохи піднімала планку ступеня складності завдань, що стоять перед нею - обережно, не занадто високо і не занадто низько, правильний розрахунок можливостей - справа тонка. Коли батьки і педагоги чекають від дитини занадто багато і через це їй часто доводиться переживати невдачі, вона може втратити впевненість у власних силах і починає ставитися до самої себе як до цілковитого невдахи - ця небезпека часто підстерігає дітей по-справжньому здібних. Так, близькі їм люди часом чекають від них успіху буквально у всіх починаннях - але ж у дітей, як і в дорослих періоди підйому душевних сил чергуються з періодами їх спаду і з одними завданнями вони справляються краще, ніж з іншими. Дітей можна і потрібно навчити бути упевненими у своїх можливостях і в такий спосіб допомогти зародженню в них прагнення домагатися в житті кращих результатів: і стимул до успішного навчання, і творча незалежність дитини передусім залежать від доброзичливого ставлення батьків до її раннього навчального досвіду і високої оцінки її творчого потенціалу. Батьки, які з самого початку бачать у своєму малюкові в першу чергу незалежну маленьку особистість, дають йому велику свободу для самовираження, виховують дитину, яка досягне кращих результатів порівняно зі своїми ровесниками. І навпаки, діти, які ростуть під постійним невсипущим контролем батьків, які звикли в усьому покладатися на їхню думку і виконувати розпорядження не обговорюючи їх, звичайно реалізують свій потенціал не повністю. Багато людей, які згодом стали відомими особистостями, відчували в школі певні проблеми. Якщо вам здається, що ваші діти не справляються з якимись конкретними завданнями, спробуйте підійти до справи з іншого боку: дитина замість запитання «Чи можу я зробити це?» має навчитися запитувати у вас: «Як мені з цим справитися?»

Загальновідомо: сім'я для дитини — фортеця, яка за­безпечує захищеність, створює психологічний комфорт, збагачує першим життєвим досвідом. Тут здійснюється базова соціалізація, залучення малюка до загальнолюдсь­ких цінностей. Завдяки батькам малеча вчиться розумі­ти, що її люблять, і сама виявляє любов до них. Почуття любові — невід'ємна умова здорового душевного роз­етку й рівноваги. "Особистість починається з любові” — стверджує у своїй книзі "Генез существования личности" С. Максименко. Кожна доросла людина часто подумки повертається у своє дитинство, згадує своїх батьків, щоб відновити сили на життєвому шляху, зануритися в теплі, лагідні води батьківської любові й відчути умиротворення та душев­ний комфорт. Сучасна сім'я нині пережи­ває непрості часи: погіршен­ня матеріального становища, невпевненість у завтрашньо­му дні, а звідси й зниження народжуваності, ускладнення взаємин. На жаль, сьогодні подружнє життя багатьох ро­дин закінчується крахом — розлученням, у результаті чого зростає "армія" дітей, які вже в дошкільному віці пере­жили кризу втрати. І тоді рідний дім перестає бути для дитини фортецею, . яка мала б давати відчуття захищеності, надійності. У ста­родавніх греків є термін — теменос, який означав свя­щенне місце, що оберігаєть­ся, тобто місце, в межах якого можна відчувати та пережива­ти присутність божественно­го. Для дитини теменосом є місце, де вона живе з бать­ками і відчуває захище­ність, комфорт і спокій, тобто родина. З прикрістю констатуємо: дітям часто доводиться бути свідками сварок батьків, образ, погроз, з'ясування від­носин. І хвилі тривоги, напруження, самотності все час­тіше обрушуються на маленьку дитину. Минає час, і ма­люк, звикши до домашньої колотнечі, робить свої висновки: такі стосунки між людьми нормальні, так мож­на робити. Дорослі, зайняті лише собою, забувають про влас­ну відповідальність за своє дитя, за якість його життя. Так дитина приходить до ще одного сумного висновку: власні проблеми для батьків важливіші за стосунки з нею. Для малюка це страшний удар. Так руйнується ілюзія, що саме він є об'єктом уваги та любові найближчих людей. Малюк весь час спостерігає, "всмоктує", переживає те, що відбувається в родині, і, головне, — дуже боїться, що одного разу здійсняться погрози од­ного з батьків: "Усе — розлучаємося! І дитину ти більш ніколи не побачиш!" Це дуже страшно ніколи вже не побачити того, кого любиш, навіть для дорослого, а що вже казати про дитину! Дошкільня щойно навчилося "на рівних" спілкуватися з татом і мамою, дуже любить їх обох і навіть уявити собі не може, як житиме без одного з них. У психоаналізі є термін триангулювання, це озна­чає, що дитина в ранньому віці вчиться спілкуватися од­ночасно з двома персонами, тобто це не просто став­лення до матері і до батька, це ставлення до обох батьків одразу. Таке співвідношення створює, як зазначає Д. Від­ра, "нову рівновагу, внутрішню психічну структуру, яка в майбутньому відіграватиме велику роль у побудові од­ночасних стосунків з різними людьми". Перший крок до розлучення Дошкільня може ще й не розуміє пов­ною мірою, що таке розлучення, але вже від самого цього слова віє дискомфор­том, напруженням. Виникає передчуття біди, великої загрози. Дуже гірко вже на початку свого життя відчувати подих роз­луки і свою безпорадність, безсилля вплинути на події, змінити ситуацію. Спробуймо з'ясувати, чим відрізняється розлучення від інших видів розставання. Насамперед незворотністю, неминучістю, що й робить це переживання схожим з переживанням смерті близької людини — "ніколи не побачити" або "піти назавж­ди". Отже, і результати, як бачимо, дуже серйозні. Статистика тим часом показує, що сьогодні для багатьох сімей народжен­ня дитини — це перший крок до роз­лучення. Звучить парадоксально, але це факт! Сучасні психолого-педагогічні лонгітюдні дослідження шукають відповіді на таке запитання — чим можна пояснити зниження задоволеності шлюбом після народження первістка? Наш багаторічний досвід роботи з молодими батьками свід­чить: деякі молоді люди переконані в тому, що народження першої або ще од­нієї дитини "зцементує" сім'ю, зміцнить хиткі стосунки між подружжям. Тобто виходить так, що дорослі люди перекладають відповідальність за свої взаємини на дитину, не розуміючи, що немовля аж ніяк не може грати роль "цементу". Як стверджує Д. Відра, "ди­тина — це випробовування, яке перевіряє на міцність не тільки любов подружжя одне до одного, їхні сто­сунки, а насамперед і їхню психічну витривалість". От і виходить, що багато подружніх пар переоцінюють свою готовність відмовитися від певних зручностей, зви­чок і гостро, боляче відчувають дискомфорт від того, що потрапили в залежність від новонародженого. Особли­во важко це позначається на молодих людях, психологічно не готових до ролі батьків. Мовляв, самі тільки-но звільнилися від опіки власних батьків, нареш­ті почали насолоджуватися свободою, аж тут одразу "вскочили" у нову залежність на ім'я ДИТИНА! Отак іноді може починатися життя дитини, в якому роздратованість, звинувачення заступають місце бать­ківської любові до первістка, турботи про нього. За та­ких батьків у дитини формується базальна недовіра до свого оточення, до світу в цілому. Виникають закономірні питання: яку сім'ю створить така дитина, коли сама ста­не дорослою; як розумітиме слова "любов", "турбота"; яким буде в неї почуття відповідальності перед влас­ними дітьми; які моделі поведінки візьме в своє дорос­ле життя? Адже відомо, що дитина для свого повноцін­ного, гармонійного розвитку має бачити перед собою приклад добрих взаємин між батьками, "любов між бать­ками і любов матері до дитини" (С. Д. Максименко). Пам'ятаймо: батьківський стиль життя є взірцем для наслідування: як твоя мати поводилася щодо тебе, так поводитимешся і ти щодо своєї власної дитини. А ще треба знати, що спогади дитинства не зникають безслідно. Тривожні, хворобливі переживання дитинст­ва можуть призводити до утворення неврозів. Психоло­ги стверджують, що для дітей, які пережили розлучення батьків у дошкільному віці, характерні такі прояви, як залежність, низький рівень самоповаги, нав'язливі стра­хи, глобальне нехтування собою і соціальними відноси­нами. Помічено також, що поведінка дітей розлученого подружжя значно відрізняються від поведінки їхніх од­нолітків, які виросли з обома батьками. Так, перші рано дорослішають, прагнуть якомога швидше піти з бать­ківського дому, частіше впадають у депресію, вдаються до куріння, наркоманії, пияцтва. Стосунки з батьками в них, як правило, холодні, далекі. Перед лицем біди.

Умовно виділяють такі реакції дітей на розлучення батьків: переможці; ті, що вціліли; ті, що програли.

1. Переможці— діти, які від розлучення батьків отри­мали певні переваги, користь: „недільний тато" приді­ляє доньці чи синові посилену увагу, тож дитина шанта­жує маму, погрожуючи: "Піду жити до батька!" (якщо та щось не зробить, наприклад, не купить іграшку і т,п.). Розвиваються негативні риси характеру.

2. Ті, що вціліли, — діти, які змогли справитися зі сво­їми переживаннями. Вони виявляють увагу, ніжність, розуміння до близьких і до Інших людей. Саме вони виносять з досвіду, який їх травмував, розуміння важливості близьких емоційних взає­мин з рідними людьми.

3. Ті, що програли, — ці діти страждають найбільше. Стосунки з матір'ю, якщо дитина залишається з нею, різко погіршуються. Це особливо ускладнюється в тому разі, якщо син чи донька схожі на "зрадника"-чоловіка і мати інколи бачить у власній дитині винуватця розлучення.

Детальніше спинимося на тих, що програли. Працюючи з ними, ми дійшли висновку, що психоло­гічна допомога потрібна не лише цим дітям, а й їхнім матерям. Пере­живаючи розлучення, жінка може впасти в депресію, навіть довшу й тяжчу, ніж після смерті чоловіка. Криза втрати близької людини пе­реживається як часткова втрата са­мої себе, втрата частини власної особистості. Незалежно від резуль­тату подібні події істотно підрива­ють базальне почуття довіри, без­пеки людини і можуть призводити до розвитку стресів, невротичних розладів. Такий стан матері передається й малюкові, що становить загрозу для його фізичного й психологічного здоров'я. Сироти розлучень Особливо важливий і небезпечний як для дитини, так і для матері перший період після розлучення, оскільки саме в цей час дитина потребує підвищеної уваги з боку матері. Малюкові, підкреслюють Д. Відра, Г. Фігдор, саме в цей час потрібна мати, сповнена любові, силь­на, надійна в очах дитини, здатна захистити її в будь-який момент від усіх негараздів. Саме це є неодмін­ною умовою психічного здоров'я, душевного розвитку й рівноваги маленької дитини. І от у момент, коли син чи донька прагне відчути безмежну силу материнської любові, жінка сама перебуває в напруженому психічно­му стані й дуже потребує допомоги, підтримки. Занурив­шись у своє горе, вона подекуди віддаляється від дити­ни, впадає у відчай, вважаючи себе жертвою. Водночас власна невмотивована агресія проти дитини викликає в неї почуття провини, що породжує внутрішні супереч­ності. Дитина не розуміє, чому мама так різко змінила­ся, починає думати, що та вже її не любить — мама, як і раніше, поруч, але в неї зникли ті якості, до яких звикла дитина і за які так любила свою веселу, добру мамусю. Отже, в дитини починають з'являтися думки, що вона втратила не тільки батька, а й маму. Таких дітей можна назвати сиротами розлучень. Сьогодні материнство та стосунки з матір'ю є об'єктом досліджень багатьох фахів­ців: психологів, лікарів, педагогів, філософів. Д. Відра підкреслює: мати і дитина в цей складний період очі­кують одне від одного те, що дати не можуть. От і виходить, що ніколи ще мати не була так неспроможна пройнятися своїм малюком і ніколи ще дитина (за винят­ком перших двох років життя) не потребувала від неї таких терпіння й уваги. Мати поряд з дитиною в цій си­туації, як сонечко, що не зігріває! Малюк усе більше відчуває напруження поряд з нею, не розуміючи її вчин­ків, поведінки, чому, наприклад, вона "ні за що" накри­чала, розсердилася, і сприймає її агресію та розлучення батьків як покарання за власну поведінку. Вона запитує в себе: "Де моя добра матуся і чому тепер завжди поряд "зла" мама?" Більшість дітей починають боятися втратити після батька і матір. У такій ситуації дитина вже не може роз­раховувати на допомогу з боку близької людини, вона стає все більш самотнього, неврівноваженою і часто регресує, не реалізуючи своїх здібностей. Її психічний вік може змінюватися кілька разів на день. Це дуже склад­ний період для обох, але мати має усвідомлювати, що від її поведінки залежить психічне здоров'я сина чи доньки. Вона повинна навчитися розуміти стан дитини, контролювати власні емоції, разом з чоловіком взяти на себе відповідальність перед дити­ною за життєву кризу, що склалася, а також обов'язково звернутися до психолога по допомогу. Чому сьогодні так багато розлучень? На нашу думку, однією з причин є те, що молоді батьки самі в дитинстві пережили крах батьківської сім'ї. І ця психічна травма безперечно впливає на подальше життя людини. Психічна травма — це життєва емоційно важлива подія, пов'язана з негативними переживаннями, що стосується значущих аспектів існування людини і завдає глибоких психологічних переживань. На очах дітей "вмирала" любов їхніх батьків, і вони навчилися жити без любові, без того, кого дуже любиш, навчилися виживати, але не жити! Такі діти йшли по жит­тю, як по канату, з постійним відчуттям відсутності "сітки безпеки". Іноді біль втрати заважає людині відкритися новій любові: вона не вміє йти на компроміс, не навчилася розв'язувати конфлікти, як зрі­ла особистість, і найстрашніше — вона не навчилася любити, давати любов іншим і тепер не може навчити свою дитину любити цей світ. Як бачимо, "любити, даючи, не може людина незріла, залежна, невільна, спрощена: адже "давати" може лише духовно багата особистість зі складним внутрішнім світом" (С, Д. Максименко). Через свій колишній, ще дитячий досвід молоді батьки переконані, що стосунки чоловіка та жінки здебільшого при­речені на крах. І це не нормально. Батьки мають брати на себе відповідальність перед дитиною за те, що не змогли створити міцну сім'ю, яка стала б для сина чи доньки теменосом. А це означає, що тільки вони винні в страж­даннях дитини, в тому, що кинули її в страшну круговерть душев­ної кризи! Замислимося: в Україні 130 тисяч дітей— "діти вулиці", і це лише за офіційними даними! І в тому, що дітям на вулиці краще, ніж поруч з батьками, провина дорослих. Адже діти йдуть від батьків у пошуках кращого життя, якого дорослі не спромог­лися їм створити. Усвідомлюючи свою величезну відповідальність за долю сина чи дочки, батьки мають докласти максимум зусиль щоб зберегти сім'ю. Але, якщо відновити сім'ю неможливо, слід зробити все, щоб від її руйнування дитина постраждала як­найменше. У цьому допоможуть поради, подані нижче.

1. Частіше ставте собі запитання: чи добре моїй дитині зі мною?

2. Психологічний момент розлучення – момент повідомлення дитині про нього. Треба своєчасно, Правдиво інформувати сина чи доньку про те, що батьки вже не житимуть разом. Подумайте, як би ви самі почувалися, коли б людина, яку ви любите, пропала, і ви не знали б де вона. Приховувати факт розлучення набагато небезпечніше, ніж сказати правду. Наприклад, мама сказала, що тато поїхав у відрядження, і син чекає, фантазує, як вони зустрінуться, але з часом розуміє, що відбувається щось не те – батько не повертається. Отже, йому сказали неправду...

3. Частіше розмовляйте з дитиною і в доступній формі, враховуючи вікові, індивідуальні особливості, поясніть причини розлучення та запевніть, що тато й мама люблять її, як і раніше. Адже любов батьків до дитини не залежить ні від яких обставин. 4. Якщо ви любите дитину, попри події, що сталися у вашому житті, поясніть їй, що в батьків можуть бути якісь негативні риси характеру, але вони завжди люблять свою дитину і завжди захищатимуть її.

5. Реакція дитини на повідомлення про розлучення батьків залежить від індивідуальності самої дитини, тому важливо в цей період правильно реагувати на переживання малюка, щоб своєчасно надати йому психологічну допомогу.

6. Щиро розмовляючи з дитиною, ви надаєте їй можливість відкрито проявляти свої почуття.

7. Дитина ні в якому разі не повинна почуватися винною в розлученні батьків. Не можна казати: „Ти погано поводився, от тато і не прийде до нас!” Такі звинувачення спустошливі для дітей. Відчуття провини зумовлює формування почуття власної неповноцінності, особливо воно підсилюється тим, що значна частина сварок батьків до розлучення точилася навколо питань виховання, а отже, оберталася навколо дитини.

8. Почуття захищеності мають підкріплювати і мати, і батько.

9. Не створюйте коаліцій: ваша дитина не тільки має право на любов обох батьків, а й право самій любити вас обох!

10. Знайдіть у собі сили поговорити з дитиною і заспокоїти її, переконати в тому, що любляча матуся завжди буде поруч.

11. Пам’ятайте, навіть маленькі діти переживають не просто розлучення своїх батьків, вони переживають своє власне розлучення з одним із них.

12. Розлучення батьків віднімає в дитини частину її особистості, почуття захищеності, впевненості у завтрашньому дні, почуття того, що її люблять, віру у власну здатність любити.

13. Щодо проблем, пов’язаних з вихованням дитини, то батьки, навіть після розлучення мають зійтися на одній системі цінностей, в якій збережуться цінності родин, в яких виховувалися самі чоловік і жінка. Тоді діти почуватимуться впевненіше й дотримуватимуться загальної систему цінностей батьків.

14. Якщо один із батьків „вилучений із системи” (Г. Вебер), тобто з родини, то дитина „переполовинена”, вона відчуває душевну порожнечу, а це може призводити до депресії. Зцілення від депресії можливе, якщо фізично вилучений батько буде психологічно прийнятий у родині. Прийняття дитиною батька та матері – процес, який не залежить від їхніх якостей і є цілющим для малюка.

15. Якщо діти після розлучення живуть з одним із батьків, пам’ятайте – вони просто живуть у вас, ви не можете забрати їх в іншого члена подружжя. Діти завжди належать обом батькам. Тому треба заздалегідь домовитися, з ким залишиться дитина після розлучення. Мати й батько мають показати дітям своєю поведінкою, що вони залишаються їхніми батьками, навіть якщо подружжя й розпалося.

16. Малюк може бути у порозумінні із самим собою та зберегти свою ідентичність тільки в тому разі, якщо буде в порозумінні зі своїми батьками.

17. Якщо в житті людини не було любові, то в ньому може трапитися насильство. Мудрець Ошо сказав так: „Якби тебе любила хоча б одна людина, якби ти міг любити хоча б одну людину, то ти знайшов би, що у твоєму житті є сенс, „аромат”. Запам’ятаймо цей мудрий вислів.

Не варто: Замикати його одного в темній або тісній кімнаті.  Бити по руках, по голові й обличчю. Суворо карати і погрожувати: «Покличу лікаря, хай тобі укол зробить». Лякати тваринами. Змушувати нерухомо лежати, сидіти, стояти і т. д. Оголошувати дитині бойкот. Пам'ятайте: до страхів наводить велика кількість заборон і мала - тепла і ласки.

1. Сміятися над ним, називати боягузом.

2. Висміювати, особливо при інших дітях.

3. Карати за страх.

1. Запропонувати намалювати їх.

2. Пограти в казкових героїв.

1. Не треба щільно закривати двері в його кімнату.

2. Можна зробити подорож по темній кімнаті навколо його ліжка, прокладаючи шляхи до предметів, які можуть знадобитися вночі.

3. Придумати гру, в ході якої потрібно входити в темну кімнату, наприклад: заховати в квартирі ласощі, а найулюбленіші в темній кімнаті.

1. Купіть йому іграшкову собаку, яку він може чіпати, грати.

2. Покличте до себе забавне цуценя і дайте дитині можливість вдосталь надивитися на його витівки, залишаючись поруч з дитиною, щоб вона не турбувалася.

1. Влаштовувати гучні ігри.

2. Дивитися страшні фільми

3. Читати казки про вовків, людожерів, злих чарівників і т.д.

1. Вигадувати і розповідати добрі історії з життя білок, зайченят, гномів.

2. Спокійно розмовляти.

3. Створювати обстановку миру, спокою і затишку.